На
телеканалі “1+1” у програмі Юрія Макарова й Анатолія Яреми “Документ”
розпочався прем’єрний показ документальної 10-серійної стрічки “НАТО:
свій чи чужий?”. Робота над нею тривала кілька місяців, хоча проект виношували
чотири роки. На те були різні причини, одна з яких — відсутність фінансової
бази. Хоча, напевно, мало кому відомо, що вже давно існує “Державна програма
інформування населення з питань євроатлантичної інтеграції України на
2004-2007 роки”. Як бачимо з дат, вона вже завершується, а нам і досі
мало відомо про НАТО. Що воно сповідує — демократичні цінності чи насильницьке
підпорядкування правилам, за якими живуть країни-члени НАТО? Як живеться
європейцям в Альянсі?
Для знімальної групи Вадима Кастеллі було принциповим не просити
фінансової підтримки в жодної із західних структур, тим паче в НАТО,
щоб її не звинувачували в заангажованості. А кошти потрібні були
чималі, бо Кастеллі планував не документи вивчати, а посадити команду
журналістів в автобус і проїхати країнами-членами НАТО, подивитися
на їхнє життя зсередини, поговорити з місцевими жителями. Серед
тих журналістів, які навесні-влітку минулого року таки вирушили
у подорож, був і репортер “1+1” Мар’яна Воронович. Вона побувала
у 14 європейських державах: Польщі, Литві, Латвії, Естонії, Швеції,
Німеччині, Нідерландах, Бельгії, Великобританії, Франції, Італії,
Словенії, Угорщині, Словаччині. І, звісно ж, зняла сюжет про Україну.
Автобус з написом “НАТО: свій чи чужий?” затримувався у кожній країні
приблизно на чотири дні.
— Наш фільм не про політику, а про подорож: їдемо і показуємо,
що бачимо навколо,— розповів “Хрещатику” Вадим Кастеллі.— У кожній
серії намагалися відобразити життя країни через простих людей, які
її населяють. І зрозуміли: наскільки заможно живе та чи інша держава,
залежить не від зовнішнього впливу на неї якихось структур, а від
самих людей. І від того, чи можуть між собою домовитися політики...
Вихід цього проекту в ефір супроводжувався суперечками, лозунгами, звинуваченнями
телевізійників в антидержавній, антиукраїнській пропаганді. Чого варті
ці розмови, тепер глядач може переконатися сам.